Український форум
Пошук | Статистика | Список користувачів Форуми | Календарі | Альбоми |
Ви ввійшли як гість. ( ввійти | зареєструватися )

Як живе українська діаспора в Берліні...
Перейти на сторінку: 1
Перегляд сторінки 1 [50 повідомлень на сторінці]
Попередня тема :: Наступна тема
   Решта світу -> РізнеФормат повідомлення
 
Альф
Відправлено 2009-03-30 12:11 (#521)
Тема: Як живе українська діаспора в Берліні...



Veteran

повідомлень: 180
100252525
Місцезнаходження: Ireland
З яким соусом подавати українську діаспору в Берліні? Читаю в Берліні, а думаю Дубліні... Як виявилося завдання такі ж, проблеми зовсім подібні... Досить цікавий аналіз Ольги Самборської (Берлін, 18.10.2000)
-------------------------------------------------



Хочемо ми того чи ні, але мусимо на хвилину замислитись, що таке наша діаспора в Берліні. Доля нас закинула на передову відстоювання української сутності як такої, що заслуговує на повагу серед інших спільнот. Ми розділені лінією Шангенської зони з Україною. Ми тут, вона там. Протистояння тих, хто відбувся і тих, кому для цього треба пройти чималий шлях, триває. Визнання України Європейським Союзом не є проблемою тільки України. Це є проблемою і самого ЄС. Це є проблемою діаспор в Європі. Не хотілося б замовчувати тему ролі української діаспори в Берліні і зосередитись лише на локальних тертях між собою за визнання кожного українця в берлінському колі як повноцінного лідера, що знає як і що має тут у нас відбуватися. Поскільки кожен з нас має свій індивідуальний образ матінки-України у власній уяві і тенденцію схиляти до цього образу інших в гетьманському стилі, то зійтися на якомусь одному знаменнику було би марною тратою сил і часу. Українці як відомо мудрий народ, випробуваний лихою історією і часом. Нам треба і діяти відповідно, враховуючи всі отримані нашими попередниками уроки. Одних з них: перевести стрілки з акцентації на власних амбітний стремліннях щодо самоутвердження в місцевій діаспорі на самоутвердженні української діаспори в європейській спільноті шляхом самоствердження українців в політичному і громадянському житті закордоном.

Політики України несуть свою власну відповідальність за те, що виробляють. Ми теж можемо почати виробляти, та не маємо на це морального права. Ми маємо нагоду бачити Україну в іншому ракурсі звідси, чути, як її сприймають в Європі з першоджерел. І будуємо ми тут свою Україну, що вже ввійшла до складу Європейського Союзу, хоче цього хтось чи ні.

Що означає для нас бути і жити тут? Це означає показувати себе з кращого боку, бо ми в гостях, причому напостійно. Це значить віднаходити в собі той потенціал, який протистоїть стіні упереджень німецького суспільства щодо вихідців з економічно-відсталих, не зовсім досконалих ще держав. Видається, що наймудрішим би було віднайти ті сильні сторони в нас, що можуть привернути увагу загрузлих в капіталістичних відносинах і потонулих в власних уявах про світоустрій і порядок новонабулих співвітчизників.

Якщо українці пропонують себе закордоном як такі що ковтають все, що їм подається до європейського меню, не пропонуючи власних страв і рецептів, то хто про них знатиме. Що ж може запропонувати наша діаспора? Для цього потрібно усвідомити, що берлінська діаспора є унікальною в своєму роді, бо міграція до Берліну не мала об”єднуючих чинників для її появи тут на зразок масового приїзду російських німців чи євреїв згідно німецьких програм щодо цих категорій населення. В тому чи іншому випадку новоприбулі до Берліну переселенці з CНД все ж таки мали свою субтотожність, яка підпорядковуючись до загальнопринятої ” громадяни колишнього СРСР” все ж таки давала їм можливість виступати акторами в німецькому суспільстві (статус переселенця, притолок єврейської спільноти тощо). Як приклад, знаємо численні об”єднання російських німців, євреїв, мігрантів південно-східної Європи, біженців балканських війн і т.п. Всі вони зайняли свої ніші в німецькому суспільстві і діють як самостійні субодиниці, що дбають про потреби певних груп з відмінною від німецької соціалізацією. Важливим аспектом вищезгаданих меншин є їх акцент на інтеграціі до німецького суспільства, до якого вони історично належать чи хотіли би належати.

Українці ж не вписуються в вищенаведені критерії мігрантів з СНД. Вони як правило потрапляють до Берліну через заміжжя з громадянином ФРН, німцем-переселенцем з Казахстану чи євреєм і складають нечисельну групу в порівнянні з іншими мігрантами. Ця група виглядає ще меншою, якщо виходити з того, що основний фактор ідентифікації українського мігранта в Берліні, мова, є замаскованим. Український мігрант мімікрує в німецькому суспільстві, надаючи перевагу російській чи на німецькій мові в спілкувані, тобто слідує ще з України засвоїному рефлексу прийняття правил більшості.

Відсутнісь відповідних державних субсидій на підтримку саме української спільноти в Берліні, що не є цільовою групою жодного з місцевих фондів і програм на розвиток меншин, замикає ланцюг на собі. Немає фінансування - немає діяльності, бо на голому ентуазмі далеко не заїдеш, особливо в Берліні, де бідний бідного поганяє. Немає грошей – немає можливостей самореалізації. Немає самореалізації, починаються чвари. Обмежена в повноцінній реалізації своїх особливостей, людина реалізує себе шляхом маніпуліції іншими, пошуку власної значущості методом приниження інших, образ і маркуванням власної території.

Місць для випускання пару у берлінських діапорян небагато. Перше, що спадає на думку - церква, що ніби на збитки знаходиться тільки Бог знає де та і в приймах у німецької церкав. Наявність церкви тільки одного греко-католицького віросповідання не вирішує потреби тих, хто належить до інших конфессій. Посольство знаходиться в процесі перманентних змін і не завжди має змогу приділити достатньо уваги діаспорянам, коли навіть того щиро бажає. Кілька напівлегальних організацій, що мають більше амбіцій і сварок, ніж власне можливостей щось зробити в сенсі утвердження діаспори в Берліні, не є на даному етапі тими атрактивними структурами, що можуть дати притулок заблукалому українцю, який в кінці зачиняється сам з собою. А злорадні язики знов чесатимуть: от правду кажуть, що середньостатистичний українець знає тільки свою хату, яку має десь там скраю. А що йому, перепрошую, залишеється? Спілкуватися з тими, хто йому далеко не симпатичний тільки тому, що той українець, або тому, що німець з німцем не поговориш?

Саме цей момент в берлінській діаспорі кульгає: недостатня увага до потреб рядового українця в його праві на самоствердження в суспільстві, незалежно від того, чи є воно українським чи німецьким, чи ще якимцьким. Відсутність органів комунікації як то газети чи обєднуючого форуму індивідуумів, що ассоціюють себе з українською темою, призводить до деградації ідеї української спільноти в Берліні як такої. Положення, що якщо українська меншина в певному місці закордоном малочисельна, то вона не заслоговує на достатню увагу і фінансову підтримку з боку Міністерства закордонних справ України в сенсі фінансової підтримки діаспори, підсоблені в створенні кулурних центрів, газет тощо. Така позиція є безперечно упереждження з боку держави. Коли в українській свідомості з”явиться тенденція переходу від тотального колективізму і масштабізму до індивідуального бачення справ і поваги до кожного індивідуума як мікрокосма української тотожності, то можна буде говорити про самоствердження української спільности в світі через її субєктів незалежно від місця їх перебування. На даний момент, маємо те що дають чи не дають.


В умовах перебування закордоном особистості, соціалізовані в Україні, мають певні потреби в відзеркалені того, що є новим і набутим в нових для них умовах. Ураїнець, що не полешив свою систему, в якій народився і призвичаївся, розвивається щодобово відповідно до пульсуючого життя свого соціума. Його «україна» змінюється разом зі змінами в суспільстві. Цьому сприяють численні медіа і культурні інститути, тісний контакт з співвітчизниками і можливість самовиражатись в зайнятій ним ніші. Діаспорян же немає такого люксусу. Йому бракує всього вищезгаданого. До цього накладається тиск нового суспільства на інтреграцію як стратегію виживання. Тотожність особистості зазнає щоденного стрессу, метаморфуючись в щось таке, чому важко дати визначення. Щоб не вдаватися до зайвих фантазів, назвемо цей феномен «діаполяризація діаспорянина».

«Діаполяризація діаспорянина» - це не діагноз, це не роздвоєня особистості або щизофренія, хоча деколи можна дійти і до цього, коли не запобігти процесу випадання індивідуума з соціума. Ми всі є свідками, як турбокапіталізм розмежувує людей, відсуваючи на задній план їх потреби, перетворюючи людину в субєкта, в споживача, консумента без прав на реабілітацію. Не консумуєш – не живеш. Але тому, хто всмоктав цю істину ще консумуючи молоко матері або його замінник, тому легше вижити в умовах консумного суспільства. А як тим, кого мати виховувала в простоті і шанування інших чеснот. Що ж ці чесноти зараз викинути на смітник постмодерного суспільтва? Як бути тим, хто має нагальну потребу консумувати спілкування в межах його цінностей? А може поділитися з цими цінностями з сусідом і гляди, він приєднається до розмови.

Чи не є саме такий підхід унікальною можливістю для українського походження діаспорян, що є свідками відмінних від західно-європейських моделей світосприйняття, говорити про це свідомо і самовпевненно? Для цього треба тільки переконати в собі комплекс меншовартості, що автоматично включається як реакція на домінантну поведінку оточення. Усвідомлення і визнання факту нерішучості актів української діаспори в Берліні або її резигнація у формі чисто фольклорних рефлекцій може допомогти прийти до пошуку нових форм самореалізації діаспори, відмінних від традиційних.

Берлінська діаспора має унікальні можливості брати участь в діяльності громадянського суспільтва Німеччини. При цьому питання фінансування такої діяльності може вирішуватися шляхом спільних німецько-українських проектів. Іншим важливим моментом є участь в політичних дискуссіях і різного гатунку заходах, що виходять за межі церкви, посольства чи україського обєднання.

Позиція самоізоляіції всередині самих себе– це депресивниї синдром на стадії хронічного розвитку депрессії як хвороби. Це як правило закінчується самогубством або перманентним жеврінням, від якого ні холодно, ні жарко. То вже краще так, щоб від нас або холодила, або кидало в жар. Але ми маємо бути в Берліні як соціально-активна група соціально-активних індивідуумів, що не конкурують між собою, а конкурують за Україну як цінностну систему, як джерело натхнення не тільки для нас, а й для європейціі, які її зовсім не знають. Одночасно, діаспоряни мають унікальну можливість звільнитись від комплексів, вироблених протягом багатолітнього проживання в ізольованому суспільтві без інтеракції з іншими культурами і соціумами. Дуже шкода, коли такі комплекси і артефакти совєтської системи видаються помилково за об”єднуючий фактор для україців за кордоном на кшалт “брати по нещастю”. Що нас дійсно об”єднує, так це спільни ідея інтеграції в мультикультурне міжнародне суспільство. В цій новій для нас реальності спадатимуть пафос про національну особливість, стиратимуться грані між культурними відмінностями, набуватимутьмя нові погляди і звички. Єдине, що це має відбуватися двосторонньо з тими, до кого ми наближаємось.

Відкрити Україну і впустити Україну до себе класичний європеєць зможе тільки тоді, коли він впустить українську діаспору до себе. А щоб нас впустили, треба принаймі постукати. Як правило завжди відчиняють.

Про те, що казати, коли впустять, і може стати нагальною темою серед нас, яка може нас нарешті об”єднати. Нам потрібно визначитись, чи і як ми можемо сприяти покращенню іміджу України через піднятття іміджу українців закордрном. Не менш важливим є питання прав українців в Німеччині. Про українську діаспору і українців, українські заходи мають більше чути, ніж це є зараз. Це мають бути не тільки акції діаспори для діаспори або штамтіш, що сам себе нагороджує відзнаками за сприяння дружби між народами. Діаспора має потенціал подорослішати до помітної одниниці в берлінському колі інших діапор.

Для цього нам потрібний Форум для координації дій, який збиратиметься принаймі раз в квартал для обговорення позиції діаспори в німецькому суспільстві. Місцем зутрічі пропонується вибрати Посольство України в Берліні як пункт фасилітації українців. Поточні дискуссії можуть вестися засобами інтернет-комунікації і на локальних рівнях в організаціях тощо.

Якщо ми зможемо дійсно перевести стрілки з самих себе на пошук обєднуючих цілей, однією яких може бути захист передової на кордоні Європейського Союзу, і усвідомимо важливість такої місії для нашої діаспори, то нарешті почнемо дивитися в один бік, а не один на одного, не помічати гріхи і промахи, не допікаючи один одному. Не хотілося, щоб кулатий стіл з нагоди Єврокаравану перетворився на самопрезентації голосливих в базарному стилі і виливання наболілого делегатам, які мало що можуть зробити для нас насправді....


Хочемо ми того чи ні, але мусимо на хвилину замислитись, що таке наша діаспора і з яким соусом її подавати в німецькому суспільстві?
Верх сторінки Низ сторінки
Перейти на сторінку: 1
Перегляд сторінки 1 [50 повідомлень на сторінці]
Перейти на форум :
Шукати на цьому форумі
Версія для друку
Відправити лінк на імейл

(Видалити всі кукіс цього сайту)
Працює MegaBBS ASP Forum Software
© 2002-2017 PD9 Software